Я пам’ятаю твої заплющені очі обличчя долонями

RgAFB9n-M6U

Я пам’ятаю твої заплющені очі обличчя долонями

хочеш, я увійду тобі в сни?

— Роздивляюсь ці місця. Пам’ятаєш? Ти краще, що відбувалося зі мною.
Чи я мала вибачитись? Навряд чи. Такою гарною як із ним я невідчувала себе ніколи. Та то була не я. Я звикла горіти в пеклі. І обираю його знову. Я десь прочитала, що життя поставить нас на коліна. І кожному самому обирати, стояти проклинаючи увесь всесвіт і благаючи про інше життя чи впасти на них невимовно приголомшеним від відчуття безмежної вдячності, радості  і глибинного прийняття його, даного нам як винагорода. Зауваживши, що це — ті ж самі коліна.

Бігли і вголос раділи,

на узбережжі дельфіни

і телефонні кабіниховали нас від дощу…

І я на них стояла. У тій осінній пустелі. У покинутих селах, на узбережжі де нікого крім вітру і хвиль. Лиш іноді тихе клацання камери на мить виводило із стану заціпеніння від тієї краси. На тих колінах я захлиналася звуками хвиль, завмирала, вражена малюнками неба, тремтіла разом із травами якими грав вітер. Я не хотіла більше ніяких розмов. Я була рада, що можна мовчати.  Бути надзвичайно красивою, і теплою. Любити те що є тут і зараз. І більше ніколи, ніколи нічого не згадати. Бачити, те, що можу. Дякувати. За те, що не втратила головного.
Але та вічність мене не прийняла. Розлетілася на тисячі гострих шматків. Одним дотиком зрадливого слова, що прорізав слух. Я не вірю йому й досі. Хоч кажу. Ніби теж брешу. Бо воно завжди для мене означає бути. Бути поруч. Не дивлячись ні на що.
Поштовхом в спину — на збиті коліна

дуй бо пече, як будеш — то лий іще

Рани загояться згодом —

зникнуть, як плями від йодуі дуй бо пече!

куди воно все тече?
Степ дихала духмяними прянощами трав. Я нею.  Я була щасливою людиною. Бо їй немає, що втрачати. Вона вільна. Бо її малює інший. Він бачить її такою. Бездоганною. Отже в ту мить вона така і є. Найкраща. І я лишилась би так назавжди. Зникла б у теплій купі смугастих майок. Ніколи б їх не знімала. Я і не знімала. Навіть уві сні. Особливо уві сні. Бо вони наче тримають мою форму поки сплю, щоб потім було куди повернутися.  Душі, яка вже досить втомилася від гри, що все частіше здається занадто безглуздою у своїй жорстокості. Втомилася прощати, а потім усе одно карати. Прощати, а потім робити боляче. І відчувати біль за двох. Говорити, те що є, і стримувати у роті металевий присмак брехні. Бо коли до крові гостро, тоді я і тіло зустрічаються, тоді мені треба кричати усім хто поруч: не вірте їй! Не тому навіть, що вона хоче сказати неправду, а тому, що в її видуманому житті правди не існує. Вона щоразу з ішним візерунком, щоранку в її ліжку замість неї прокидається хтось інший. І не можу цьому зарадити. Бо дуже, дуже боюсь зустрівшись іще раз дізнатись, хто я насправді: величезний подарунок, чи величезна трагедія…
І на останок декілька грамів на ранок

по серцю ніби рубанок —

потрохи кров потече…я пам’ятаю,

вибач, я все пам’ятаю…
І біль ніяк не зникає
я замовляю ще…