Якби

2UTAmpE29HoА мы перевязаны цепями и лентами

Большими надеждами и вечными, «но, но, но».

А мы с тобой связаны секундами вечности

Парим в бесконечности вдыхая любовь.

«У крайньому разі поїду геть!», — вигукнула я сама до себе, тим криком намагаючись зупинити думки, що лізли в мою бідну голову мов бджоли до меду. Ну що? Що мені із того? Я завжди хотіла кудись, не знаю, мабуть туди де тепло. До Аргентини наприклад, там кажуть гарні хлопці і десь недалеко океан. Так океан! Це ж треба так захопитися своєю злістю, щоб забути все на світі. Забути, що йде весна, а я впала на коліна. Що сонячні зайчики чекають бавитись. Що день став довшим і що моя тінь скоро зникне.   Якби я могла змінити одну річ в собі, найважливішу за все життя, я б змінила своє сприйняття світу. Не сильно, трішки. Трішки більше любила б себе, батьків, свій дім, своїх друзів. Трішки менше залежала б від чоловіків, бо люблю різних час від часу, а залежу від кожного мов від наркотика. Дала б собі і усім, трохи більше часу на те щоб скучити один за одним. Скучити не для того, щоби потім повішатись на плечі ридати, вимагаючи відтепер бути навіки поруч, хоч вмри, а щоб простягти один одному руку, бо в ній є дещо. Дещо важливе для змін кожного на краще. Незважаючи, що деколи це виглядає не досить приємно, та відчувається досить неприємно. Мов рветься щось, ти чекаєш болю, а натомість під ним вже є тонка шкірка.   Якби я могла дати дитині одну лише пораду на все життя, саме у тому віці коли це можливо запам’ятати до самого кінця це — любити життя, бо життя любить нас навіть коли нам нелегко, навіть коли хочеться з нього піти, раптом згадати, що іноді нажаль це єдиний спосіб звернути увагу на важливе, зійти з потягу який несе в нікуди. Це дуже важко зрозуміти чому не радістю, чому біллю. Якось звикли ми радість сприймати як належне, майже нічого глибинного не відчуваємо, щоб заставило зрушити з місця. Із біллю усе інакше. Та пані проймає за самісіньке живе. Мов від мертвого сну будить.     Якби я знала де божевілля межує із геніальністю, я б почала малювати. Я б малювала море і небо. Маслом, а може акрилом. Руками, без пензлів. Щоб можно було засунути руку по самий лікоть у відро з фарбою. І вона шалено пахла диниством. А потім щоб упірнути у те надзвичайне тепле густе та різнокольорове море повністю. І бути. Так бути! Щасливою.   Якби мені лишилося б жити років 10 я б поїхала геть. Навіть якщо б лишився один. Я б запросила із собою тих, кому як і мені страшніше проіснувати до страрості, ніж прожити хоч пару років, не у трилітровій банці. В кого теж небільше. Я б лишила, те що думаю люблю понад усе на світі. І що може виявитись дивною примхою моєю. Бо я втомилася від беглуздого життя, а дійсно зацікавитись поки не вийшло.  Якби я могла вибирати, втратити всі свої спогади чи ніколи не мати нових я б вибрала перше. Бо той, важливий колись мотлох, вже зробив свою справу-мене такою як я зараз. А більшого від нього годі й чекати, тож дякую і на тому.   Якби я могла клонувати, то зробила б собі такого друга як я. Не тому, що нестає інших. А просто тому, що більше ніхто серед моїх знайомих не носить різні шкарпетки. І ще тому, що як я вже сказала «люблю», то не передумаю за півроку. І тому, що даючи людині другий шанс, я даю його собі, щоб перевірити наскільки моя віра у прекрасне більша за здоровий глузд і почуття самозбереження.   Якби я могла вибирати, що відчувати найчастіше, я б обрала, те що  відчувала пригаючи з мосту в ту секунду, коли мотузка смикається і я дізнаюся — вона втримала мене. Могла і не втримати, але втримала, і я жива, і здорова, а те що вниз головою, так це моє «нормальне» положення. Відчувала безмежну вдячність всім. Життю і людям, особливо тим, що знімають з мосту, розділяють мої почуття, і розповсюджують їх наче вірус.   Якби я могла опинитись ще раз там над жовтневою прірвою, з людиною, що мовчала зі мною декілька годин, то відчула б, що то була чи не найважливіша розмова мого життя за останній час.   Я ніколи не знаю без тіні сумнівів чи це добре чи погано, та якщо б могла, то вибрала б і не знати, бо вірю, це дає сили, щось покращити, принаймі старатися. І тому маючи вибір я б обрала робити хоч щось, хай і помилки, по них взнаю що варто, усе таки було! Варто дозволити собі жити, любити, зробити врешті вибір, про який наприкінці життя не треба бути шкодувати.

  Сомненья нет, я сделана сияющей и лучистой, И это несмотря на то, что так низко,

Приходится летать мне день ото дня.  Давным-давно с тобой перевернули каждую кочку,

Хотелось так поставить жирную точку,

Но кто-то сделать это нам не дает.28.02.14